НОВОСТИ БУКМЕКЕРОВ
← Назад 1 2 3 4 5 Вперед →

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ
Букмекер » Юрій Вернидуб: «Якщо я з Німеччини повернувся в Україну, хіба міг не повернутись із Росії?!»

Юрій Вернидуб: «Якщо я з Німеччини повернувся в Україну, хіба міг не повернутись із Росії?!»

9718
Оценить материал:
1 load
Рейтинг: 5.00
Юрий Вернидуб

Юрий Вернидуб

Півтора десятиліття тому, наприкінці осені 2000-го, нинішній наставник «Зорі» завершив кар’єру професійного футболіста.

Щиру правду кажуть мудрі: «Не дивуйся людському хамству — дивуйся людській шляхетності». Згадати цей афоризм змусив якраз уродженець Житомира: тренер, якого вітчизняні журналісти постійно доймають із інтерв’ю, нікому не відмовляє, відтак не відмовив і автору цих рядків. Причому в якій формі: запитав, коли мені (не йому!) зручно, якого дня, котрої години… Чесне слово, я аж зніяковів! Коли ж почали розмову, я попередив, що ні про тренерську стезю, ні про луганський клуб не говоритимемо — мене цікавить Вернидуб-гравець. На що почув: «Це чудово — різноманітність якась з’явиться»…

 

 

 

— Юрію Миколайовичу, ваш ігровий шлях тривав 18 років — із 1983-го по 2000-й включно. Як його оцінюєте?

 

— Хотілось би кращого! Із іншого боку, життя навчило задовольнятися тим, що є. Мав у футболі все: злети й падіння; мабуть, так і повинно бути. Пройшов усі сходинки — від аматорського рівня до єврокубків. Ні про що не жалію.

 

— Навіть про те, що виграли один офіційний трофей — Кубок Росії-1999?

 

— Іще брав «бронзу» першої ліги колишнього СРСР 1990 року, виступав у союзній «вишці»… Я ж кажу: могло бути краще, але й те, що маю, — непоганий «улов». Господь допоміг довго бути у футболі.

 

— Ви починали в житомирському «Спартаку».

 

— Рідна команда рідного міста! Я ж народився в Житомирі, там досі мешкає більшість родичів. До спорту готувався в місцевій СДЮШОР. Дебютував за «червоно-білих», іще навчаючись у загальноосвітній школі. Усе життя буду вдячний першому тренеру — Горєлову Олександрові Олексійовичу. Якби не він… Коли наставник іще був серед живих, хоч би де я грав і жив, повертаючись до малої батьківщини, завжди провідував його. Чудова була людина, котра знала простими словами пояснити підопічним, що їм треба робити. Потім дуже допоміг Валерій Андрійович Стародубов — тодішній керманича «Спартака», котрий почав ставити мене, 17-літнього, в основу. Можливо, мені трохи пощастило, бо в другій союзній лізі існувала вимога: на домашніх зустрічах команди зобов’язані були випускати принаймні одного вихованця… До речі, спочатку я виступав на позиції крайнього півзахисника.

 

— Хоча вас знають насамперед як опорника. Через вік я бачив порівняно мало матчів за вашої участі, запам’ятавши Вернидуба таким: високий, підтягнутий, трохи сутулий, зосереджений, спокійний, акуратний у діях; здавалося, рухається саме стільки, скільки треба… Чи співвідносяться мої спогади з дійсністю?

 

— Десь так і грав. Поправка в тому, що я багато рухався, особливо до 30-ти: цього вимагали принципи «класичного» опорного хавбека. Тоді майже всі колективи світу грали з двома «хвилерізами» — нижнім і верхнім, я ж зазвичай розміщувався найближче до захисту. Наприкінці кар’єри, у дублі «Зеніта», закривав позицію ліберо — заднього центрбека, на початку ж 1990-х у «Металурзі» виступав на місці стопера — переднього центрального оборонця.

 

— Наприкінці 1984-го вас призвали в армію.

 

— Причому одразу після останнього матчу сезону. Повезли до Львова, спочатку записали в СКА. Я прийняв присягу, поселився в учбовій частині, отримав направлення до 29-ї окремої спортивної роти. Проте чимось не підійшов тренерам, тому мене відправили до іншого армійського утворення — Львівського вищого військово-політичного училища, де затримався на два роки. Мій колектив, де я був «залізно» основний, брав участь у першості КФК, а також у чемпіонаті Збройних сил колишнього Союзу. 1986-го ми взяли «золото», що, запевняю, було дуже непросто: змагалися збірні всіх військових округів СРСР, за деякі виступали футболісти різних зон другому дивізіоні.

 

— Повернення до цивільного життя сталося на початку 1987 року: ви опинились у Нікополі. Мені розповідали, що на початку того десятиліття в місцевому «Колосі» за спаринги гравцям платили більші преміальні, ніж у вищій лізі за офіційні матчі! Наставник Володимир Ємець і менеджер Геннадій Жиздик добре усвідомлювали: великий спорт неможливий без великих грошей. Утім, ви застали інші часи, правда?

 

— Такого фінансового раю, звісно, вже не було, проте серед клубів нашого дивізіону ми мали чи не найкраще матеріальне забезпечення! Балували й зарплатами, й преміальними. Уявіть: тієї ж зими 1987-го частину підготовчих зборів ми пройшли в Тунісі! Організували для гравців повноцінний круїз Середземним морем! І це в ті часи!.. «Колос» був командою, перед котрою ставили високі цілі, ми повинні були пробитись у «вишку». Жаль, але не вийшло: по завершенні першого кола перебували на третьому місці, проте по тому скотилися до восьмого.

 

— Тим не менше, ви пішли «класичним» для центрального регіону шляхом — на підвищення до Дніпропетровська. Я поговорив із місцевим статистиком, той повідомив, що ви взагалі не грали за «Дніпро» — ні в першості, ні в Кубку, ні в Кубку Федерації. Навіть у дублі.

 

— Усе просто: я приїхав і одразу зрозумів, що не зумію закріпитися. Поміркуйте: чинний срібний призер чемпіонату, котрий у тому ж році взяв «золото», — багато в мене було шансів? Тим паче, зі мною прийшли сильні досвідчені футболісти — Вадим Євтушенко, Едуард Сон, розкрився Микола Кудрицький… Тому я чесно поділився думками зі згадуваним Жиздиком, а той відпустив до Івано-Франківська.

 

— Кажучи по-щирості, я був вражений такими даними: того сезону ви провели в «Спартаку» всі 50 матчів української зони другої ліги! Це ж яка «м’ясорубка»!

 

— Безумовно, то був надпотужний турнір! І склад мали сильний, перед нами окреслили завдання: повернутися до першого ешелону. Реальність вийшла зворотною: за результатами опинились унизу таблиці. Згадую Прикарпаття з ностальгією, як хороший період життя, особливо з огляду на те, що в мене народився первісток — син Віталій (зізнаюся: одним із вирішальних факторів переїзду до Західної України став квартирний — тамтешнє начальство одразу виділило житло). Однак уже влітку наступного року ми із сім’єю переїхали до Запоріжжя, де я почав грати за «Металург».

 

— Чим же пояснюється тодішній феномен клубу? Чому він, урешті-решт, пробився в когорту найсильніших радянських клубів? Переконаний: і тут не обійшлося без міцного фінансового підмурівку!

 

— Якщо командою опікувався, знову-таки, Жиздик — могло бути інакше? Ми ж, стартували у «вишці», переграли московський «Спартак», київське «Динамо», вдома, здається, нікому не поступились. А команда була яка! На воротах Юрій Сивуха, в полі Сергій Башкиров, Юрій Дудник, Віктор Скрипник, Сергій Пучков, Ігор Наконечний (один із найліпших півоборонців, будь-коли мною бачених!), Василь Сторчак… Напередодні сезону нам сказали: мусите втриматись, вилітати не можна. То ми й досягли свого ще за кілька турів до кінця чемпіонату. Останнього союзного, як згодом з’ясується.

 

— Рівень української вищої ліги спричинив шок?

 

— Я би не був настільки категоричний. Справді, порівняно з радянською першістю наша програвала, проте все ж була солідним змаганням. Спочатку, як ви знаєте, організували короткий турнір у лютому — червні 1992-го, після чого перейшли на європейську (прогресивну, на мою думку) систему «осінь — весна». Основний «мінус» полягав у різнобої класу учасників: поряд із «Динамо», «Чорноморцем», «Шахтарем» виступали вчорашні друголігівці, навіть аматори.

 

— Аж раптом — Німеччина!

 

— Запропонували поїхати до міста Гемниця (колишній Карл-Маркс-Штадт) — вирішив спробувати. Тим більше, за рубіж відправився не сам, а разом із партнером по «Металургу» Анатолієм Мущинкою. Основним стати не зумів, частіше грав у дублі, котрий змагався в третій Оберлізі. Була змога залишитися, та коли покликали з дому, погодився, не розмірковуючи. Працювати можу будь-де, жити — лише в Україні!

 

— Цікава ситуація: ще впродовж 1980-х у Запоріжжі сформувалося міське супердербі — автомобільний завод проти сталеварного. Не виникало труднощів із тим, що продовжили кар’єру в «Торпедо»?

 

— Прості вболівальники поставилися по-людськи. Проблеми прийшли з іншого боку: попервах, через відсутність житла, мешкав на базі автозаводців, і якогось дня туди завітали представники «Металурга», наполегливо кличучи до себе. Настільки наполегливо, що в розмові вдавалися до погроз — і тут же обіцяли золоті гори! Я наполіг на своєму, тож од мене відчепилися. Чому був непохитний? «Торпедо» тренував Ігор Олександрович Надєїн — творець «Металурга» 1989 — 1991 років, іще один наставник із категорії особливих. Він умів будувати стосунки з керівництвом, тоді — з директором «АвтоЗАЗу» Степаном Івановичем Кравчуком, який до бестями любив футбол і команду.

 

— Існує думка, що середина 1990-х — дно вітчизняної вищої ліги: мовляв, стартові чемпіонати прикрашали гравці, котрі застали радянські часи, наприкінці десятиліття у наш футбол прийшли серйозні інвестори, а проміжок поміж двома точками — провалля.

 

— Ніяк не можу погодитися! Насправді ми мали сильне змагання: згадайте, скільки було класних виконавців (і всі, що показово, — українці!), потужних колективів — у Києві, в Одесі, Дніпропетровську, Львові. Як приклад наведу своє «Торпедо»: на клубному стадіоні з’явилося перше в країні надсучасне табло, котре показувало відеоповтори, у нашому розпорядженні була пристойна база з двома тренувальними полями, гравці нічим не переймалися. Зараз я дещо розповім, а ви поміркуйте: числився в команді такий гравець — Арсен Аваков, він прийшов захисником, але завдяки «чуйці» Надєїна став центрфорвардом і виграв змагання бомбардирів сезону-1994/95! Поклав 21 гол… Ось, які були футболісти і які тренери. Й це — провалля?

 

— Вершинним в Україні став для вас чемпіонат 1995/96 років: із 34-х поєдинків брали участь у 33-х, забили 10 м’ячів (ідеться про виконавця руйнівного плану!), відтак одне столичне видання назвало вас опорником №1 сезону.

 

— Про цю відзнаку не знав! Що ж до «снайперського подвигу» — із тієї десятки вісім голів сталися через пенальті, лише два з гри. Хоча, чесно кажучи, справді добре виступав: досяг 30-ліття, мав іще здоровий організм плюс набув досвіду. Тоді на мене й звернули увагу люди із «Зеніта». Благо, наставником воротарів у них працював Леонід Якович Колтун, знайомий мені ще із Запоріжжя 1980-х, який і порекомендував керівництву звернути на мене увагу. За півроку, щойно почався 1997-й, я вже мешкав у Санки-Петербурзі.

 

— Там була дивовижна команда: внаслідок пертурбацій змінився наставник і майже весь склад, отож щойно призначеному Анатолієві Федоровичу Бишовцю довелося брати гравців зі світу по ниточці, запрошуючи «підстаркуватого» Сергія Герасимця (той планував «зав’язати») та 44-літнього Анатолія Давидова, котрий діяв у парі з удвічі молодшим сином Дмитром!

 

— А ще там було багато українців: окрім мене — Геннадій Попович, Олександр Горшков, Сергій Попов, той же Герасимець, який у Києві народився. Формувався колектив упродовж сезону, тому спочатку його вистачило на те, щоби спокійно закріпитися в еліті. 1998-го мали всі передумови забратися на п’єдестал, за підсумками першого кола були третіми, кількома очками поступаючись «Спартаку». Що було далі — знаєте? Влітку Бишовця забрали в їхню національну команду, через що програли всі: «Зеніт», Анатолій Федорович і збірна РФ, яка під його орудою програла шість поєдинків із шести.

 

— Спад виявився нетривалий: до пітерській клубу вкотре повернувся Юрій Андрійович Морозов…

 

— …І ми виграли Кубок — перший для «Зеніта» з 1944 року! Через півстоліття! У фіналі здолали ярцевське «Динамо» (Москва): до перерви поступилися, по тому двічі забив Олександр Панов і одного Роман Максимюк, черговий українець. Для міста то було грандіозне свято, нас в аеропорту зустрічали десятки тисяч уболівальників!

 

— 1983-го Морозов працював у Києві, працював невдало, що зазвичай пояснюють його надлишковою ліберальністю.

 

— Неправда! Людина, котру вважали найближчим другом, соратником і однодумцем Валерія Васильовича Лобановського, могла сповідувати інше ставлення до справи? Навпаки: він був майже деспотом. До прикладу, зимові збори 2000-го стали найскладнішими в моєму житті — я таких навантажень не зустрічей ніде й ніколи! Хоча в побуті Юрій Андрійович змінювався, легко йшов на контакт із футболістами, допомагав. Вовік його не забуду…

 

— Того ж року ви завершили активні виступи: дався взнаки вік?

 

— Справа не в цьому: Морозов на це не звертав увагу, і я добре почувався. Виною стала травма правого коліна: першу операцію зробили до початку сезону, другу — одразу після старту, а наприкінці року ще й на третю поїхав. Окрім того, за спиною виросла ціла плеяда юних вихованців клубу (найвідоміші з-поміж них — Андрій Аршавін та Олександр Кержаков), із якими вже не міг конкурувати.

 

— Чи існувала ймовірність повторити шлях Горшкова, котрий, «повісивши бутси», залишився в Петербурзі, де й працює в системі «Зеніта»?

 

— Існувала: і Юрій Андрійович пропонував, і тодішній президент клубу з відомим прізвищем Мутко. Та подумайте: якщо я з Німеччини повернувся, хіба міг не повернутись із Росії?! Хоч би де я був за рубежем, завжди тягнуло додому. Я обожнюю Україну, попри всі біди, які вона переживає. Вірю: нинішні труднощі — тимчасові. Саме в такі миті загартовується любов до Батьківщини…

 

Арнольд, спеціально для 1Football.info

Получить ЭКСПРЕСС на сегодня

Представьтесь:

Оставить комментарий:

Выберите МЯЧ:

mrzebra
29.11.2015, 12:28

Европейский футбол. Самый полный прогноз и самые большие кэфы! Набираем в гугле и заходим: mrzebra7

tLGzWYSevTRWZXqPdJY
12.12.2016, 07:32

SeN1QU qskzkgrsiqth, urlhttp:qowxvolkasxa.comqowxvolkasxaurl, linkhttp:goretoqpwkhq.comgoretoqpwkhqlink, http:zwcbredlekzj.com